Наразі 57-річний мешканець Рубіжного Віктор Єфименко, який зазнав чисельних осколкових поранень на передовій у Луганській області, – пацієнт Вінницької міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги. Його особиста історія доводить: окупантам не вдалося зруйнувати українську систему охорони здоров’я. Він не лише вижив, але й – з пекельної нині Луганщини – дістався до безпечного регіону, де отримав належну допомогу. Дружина Віктора Альона дізналась про поранення чоловіка від нього самого – зателефонував, як тільки опинився там, де «пробивав» мобільний зв'язок. – Чи злякала її така звістка? – питаю. –Та ні, – каже Віктор. – Навпаки, вона зраділа, що я живий. Зараз він проходить процес реабілітації – в усіх сенсах. Цьому сприяє не лише професіоналізм медиків та жага жити, але й той факт, що родина Віктора виїхала з Рубіжного так само на Вінниччину, і дружина змогла провідувати його в лікарні з перших же днів. З дружиною Альоною, у Вінниці. Вона має можливість провідувати чоловіка Про все без винятку, що так чи інакше має відношення до війни – кров, каліцтва і смерть, страшне фізичне й психологічне навантаження – Віктор розповідає цілком спокійно, навіть сухо, без перебільшень і зайвих емоцій, послідовно й логічно. У ньому як в оповідачі відчувається не лише військовий досвід, але й викладацький: понад тридцять років він викладав в одному з коледжів Рубіжного зварювальну справу. Отже, звик розповідати по суті. Повістка за день до війни Віктор Єфименко отримав повістку 23 лютого 2022 року – разом із товаришем, з яким служили ще у 2014 році, як оперативний резерв першої черги. Отримали в день, який здавався цілком мирним. – Посиділи трохи удвох, «переварили» це, – розповідає Віктор. –Серьога, товариш, навіть думав, що можна буде зранку до військкомату не дуже поспішати: хоч би до обіду, мовляв, надумали, куди нас відправляти й що далі з нами робити… Але наступного дня стало очевидно: в країні війна, і саме на Луганщині – її епіцентр. Отже, раннім ранком вони вже були у військкоматі. І майже одразу своїм ходом відправились у Лисичанськ. Хоч призвали їх із товаришем не просто в перший день війни, а навіть за день до її початку, у бойових діях вони почали брати участь не одразу. Віктор зізнається: була у ті дні певна розгубленість, були втрати, про які наразі говорити зарано, й керівництву важко було зорієнтуватись, куди саме варто відправити досвідчених резервістів, який напрямок ними підсилити. Встигли вони в перші дні війни побувати в різних населених пунктах Луганської й Донецької областей. Але здебільшого брати участь у бойових діях довелось саме на Луганщині, зокрема, у Попасній, яку у буквальному сенсі стерли нападники. Щодо цивільних місцевих мешканців – більшість із них саме з того району Попасної станом на ті дні, як каже Віктор, пішли. Але не всі… Були моменти, коли військові, наприклад, точно знали: он у тому подвір’ї у підвалі сидить старий дід… Туди поцілили, будинок завалився просто на підвал, на того діда, а бій триває… І навіть знаючи про те, що там лишається безпомічна людина, військові не мали змоги їй допомогти. «Скільки ж ми покійників у ті дні попереносили», – зізнається Віктор. Віктор на службі Вік та досвід як перевага Останнім часом у медіа та соцмережах часто йдеться про страждання мирного населення. Катування, ґвалтування, вбивства, тижні, проведені в підвалах, загибель під час обстрілів, голод, каліцтва – хіба це не жахіття? Про військових же здебільшого говорять як про героїв, які «не вмирають» і готові захищати те саме мирне населення до останнього подиху… Хіба що історія захисників «Азовсталі» змусила світову спільноту звернути увагу на звичайні людські муки й страждання людей у формі. «Військовим у будь-якому разі, принаймні психологічно, легше», – переконаний Віктор Єфименко. Адже військовий виконує наказ, він знаходиться в колі побратимів, його життя певним чином організоване, його діяльність має конкретну мету. Цивільна ж людина тим часом перебуває не лише в небезпеці, але й у повній розгубленості, невизначеності. Серед своїх товаришів Віктор був одним із найстарших за віком – йому 57 років. У 2014 році йому було ще тільки «під п’ятдесят», а це інша фізична форма. Вісім років у такому віці дійсно роблять людину не просто старшою, а старішою. «Якщо говорити про фізичні сили, вік – це свого роду «слабке місце», – каже Віктор. – Але в психологічному плані це суттєва перевага, адже вік – це досвід, як життєвий, так і професійний, і бойовий». Допомагав йому і спортивний досвід – Віктор займався східними єдиноборствами, а це не стільки фізична, скільки моральна, психологічна підготовка. Саме через свій досвід Вікторові нерідко доводилось першим підходити до загиблих, першим «розрулювати» ситуації настільки важкі й неприємні, що їх не завжди й описувати доречно. Він пригадує історію про те, як одному з побратимів (молодому й красивому, батькові й чоловікові) осколок просто перерізав горло в момент, коли той сидів навприсядки. «Він так і лишився сидіти», – згадує Віктор, якому довелось знімати з тієї людини бронежилет… За його словами сучасні тканини для військової форми дуже добре всотують кров. От ніби й горло людині осколком перерізало, а майже вся кров пішла в тканину… Так само було й тоді, коли поранило Віктора. Закидали гранатами Була десята ранку. Українські військові мали успіх, влучили у ворожу техніку. І за той успіх їх закидали гранатами… Разом із Єфименком тоді отримав осколкові поранення зовсім молодий хлопець, доброволець Назар зі Львівської області родом… Це був його перший бій. Від того місця, де їх поранило, Назар одразу самостійно попрямував у частину. А Віктор за відсутності фізичних сил на це – лишився в якомусь підвалі. Кров тим часом всотувала форма. Тільки ввечері йому допоміг дістатись у частину один із товаришів по службі. На питання, як його звали, Віктор відповідає: – Точно й не пам’ятаю. Юрко, здається. Пам’ятаю, що він був невисокий і міцний. У тих умовах дуже часто не знайомишся, не запам’ятовуєш, як звати усіх, з ким доводиться служити. Віктор Єфименко після поранення у Вінницькій лікарні На питання, чи було боляче, каже: – Власне в момент поранення осколками гранати, навіть чисельними, людині не дуже боляче – відчуття таке, ніби ти просто трохи забився. Якщо, наприклад, добряче кухонним ножем порізатися, біль значно відчутніший. На лікуванні Перш ніж потрапити до Вінницької лікарні, Віктор побував у шпиталях у кількох містах Донеччини та в Дніпрі. Точну кількість осколків, які вразили його тіло, важко назвати. Здебільшого вони «засіли» в кінцівках, але були й на обличчі, один з них там і лишився. - Дрібні осколки зовсім не обов’язково з тіла «вибирати» – головне, щоб не гноїлися, – каже з цього приводу Віктор. До Вінниці з Дніпра він їхав у спеціальному вагоні, в якому везли лише поранених військових. У той період його мучив не стільки біль, скільки дискомфорт від усвідомлення того, що його тіло було дуже брудним. Вже у Вінниці дружина допомогла чоловікові нарешті як слід вимити голову. На багато днів його режим звівся до операцій, перев’язок та інших процедур. Те, що він опинився не у військовому шпиталі, а у звичайній цивільній лікарні, Віктор вважає перевагою. Тут, за його словами, немає відчуття «режимного об’єкту», сюди легко пускають відвідувачів, а з урахуванням того, що дружина знаходиться поруч, це дуже багато важить. Віктор у Вінниці не вперше. Але раніше був тут не в якості пораненого пацієнта, а просто в гостях у брата До того ж, лікарня обладнана за найсучаснішими стандартами, і медичні працівники тут мають дуже серйозну підготовку. – Якраз перед війною наших медиків вчили працювати з пораненими за стандартами НАТО, – каже місцева журналістка Наталя Болховська, голова Вінницького прес-клубу. До речі, саме у Вінницькій міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги оперує поранених військових хірург Ігор Вітенко – виходець із Тернопільщині, який останнім часом жив і працював у Бельгії. З початком війни Ігор не просто повернувся на Батьківщину, але й привіз із Бельгії унікальну шкіру, яку трансплантують тим, хто зазнав серйозних опіків. Місто, область, оберіг… Говорити з Віктором про плани на майбутнє, про бажання чи небажання жити в рідному місті не виходить. Адже наразі можна стверджувати, що Рубіжного (як і Попасної, за яку воював Віктор) немає як такого. Немає фізично. Єфименко прожив у Рубіжному все свідоме життя. Дуже любив своє місто, у юності навіть складав про нього вірші, які друзі згодом поклали на музику. У Рубіжному одружився, там народилась його дочка. У Рубіжному понад три десятиріччя викладав у коледжі – практично всі місцеві зварювальники навчалися бути професіоналами саме в Івановича… Від його міста наразі лишились самі руїни. Так зараз виглядає коледж, де викладав Віктор Єфименко У його квартиру (як і до переважної більшості місцевих військових та волонтерів) зайшли окупанти – все розтрощили, все спотворили… Сусіди навіть кажуть, що й замінували. Щоправда, Віктор не дуже в це вірить: «Навряд чи хтось буде заміновувати сьомий поверх у дев’ятиповерхівці», – каже це без будь-яких емоцій. Так само без емоцій каже й про те, що війна зруйнувала квартири й місцевим сепаратистам. І це, на його тверде переконання, дуже добре. В ньому не відчувається жодного суму по своєму житлу, по місту, по звичній роботі. Адже очевидно, що про повернення до минулого життя не може бути й мови. Але до своєї області Віктор все ж таки має повернутись. Іде до того, що після реабілітації він знову відправиться у військову частину. …Ми йдемо робити спільне селфі, Віктор вдягає кітеля, заправляє в кишеню якусь довженьку стрічку й каже: – Це Серьога дав… Оберіг. Він же вірить у такі речі… – Невже допомагає? – питаю. – А як же? – каже. – Я ж живий. І Серьога живий… Юлія Сабаєва, спеціально для «ОстроВ», Рубіжне-Вінниця. Фото авторки і з архіву Віктора Єфименка
